Що таке травма? І що про неї варто знати?

   Коротка екскурсія частинами людського мозку:

Рептильний мозок – підтримує основні функції тіла.

Лімбічна система також інстинктивна: вона відповідає за страх та насолоду. Наприклад, ви гладите собаку, вона відчуває задоволення і без роздумів починає виляти хвостом.

Неокортекс – це місце логіки, уяви, планування та контролю. Це система наших роздумів, більш витончена, і тому що вона усвідомлена – вона значно повільніше працює, аніж інші частини мозку.

Мигдалина – це головна частина лімбічної системи. І її робота: надсилати сигнал НЕБЕЗПЕКА, коли задача людини вижити, і вимикати усвідомлену частину мозку, аби примітивні частини мозку взяли гору.

Є три можливі реакції виживання, які запускає наш мозок, під час небезпеки:

боротися: коли ми нападаємо у відповідь

бігти: коли ми тікаємо від небезпеки

завмерти: коли наше тіло паралізує, аби уникнути небезпеки

Коли мигдалина вмикає сигнал НЕБЕЗПЕКА, кількість адреналіну збільшується, і всі системи, які не мають вирішального значення в виживанні просто вимикаються.

У нормальній ситуації робота гіпокампу – це складати наші спогади по файлах, аби ми могли дістати їх пізніше. Але в момент небезпеки це перестає працювати, і тому так важко згадати, що насправді відбувалось під час травматичної події.

Натомість гіпокамп вмикає зовсім іншу функцію – накачування кортизолу. Що нам потрібно знати про кортизол? Він зупиняє відчуття болю, аби ми змогли сфокусуватися на виживанні.

Наприклад, аварія, ті, хто з нас мали цей жахливий досвід, знають, що на початку ми не відчуваємо біль від шоку.

Цей еволюційний механізм виживання неймовірно швидкий та інстинктивний. Це реакція нашого тіла, яка захищає нас.

Уявімо ситуацію, де три головні частини нашого мозку працюють разом. Ви стоїте за баром.

Ваш рептильний мозок забезпечує ваше серцебиття.

Ви насолоджуєтесь смаком вашого напою через вашу лімбічну систему.

Ви використовуєте неокортекс, аби прикинути, чи достатньо у вас часу, аби перехилити ще один келишок, до останнього потягу метро.

Що може статися в цій ситуації, аби мигдалина запрацювала? Що якщо хтось без попередження підходить до вас і завдає удару по голові? Те, як ви відреагуєте буде залежати не від вашого логічного мозку, а від вашого інстинктивного мозку.

Ви можете дати у відповідь, якщо вашо організм оцінить нападника як такого, що ви можете перемогти.

Ви можете втекти, якщо нападник сильніший за вас.

І заціпеніти, якщо ситуація настільки небезпечна, що битися чи тікати нема сенсу. 

Це приклад травматичної події. Які інші приклади події, які можуть спричинити травму? війна, зґвалтування, аварія.

Травма стається, коли ситуація виходить за межі вашого контролю. Коли мигдалина вмикає цей захисний механізм. Коли частини мозку, які відповідають за виживання беруть гору над раціональним неокортексом.

Проте реакція мозку на страшні події також може призвести до хронічних проблем, симптоми яких, на жаль, стали вже багатьом з нас знайомими:

проблеми зі сном; 

постійне відчуття напруги; 

тривожність;

стан постійної бойової готовності; 

спогади про подію, які постійно повертаються;

умисне уникання речей, які нагадують про трагедію.

Наша психіка може справитись з цим самотужки й через кілька тижнів, симптоми зникають. Але іноді вони тривають набагато довше.

Якщо симптоми тривають більше як місяць і стають достатньо сильними, так, що заважають стосункам та роботі – це може бути ознакою посттравматичного стресового розладу – ПТСР.

Заміщення або вторинна травма виникають тоді, коли ми маємо досвід з

зґвалтуванням

несподіваною смертю близьких

аваріями

терористичними актами

бойовими діями

масовою стріляниною

Якими б сильними ми не були, ми не фантастичні супергерої, наш мозок робить нас вразливими до заміщення або вторинної травми. 

Важливо зрозуміти, що якщо травматична подія повторюється знову та знову – це може призвести до комплексного ПТСР. Наприклад, якщо це насилля, яке повторюється: чи то війна, чи домашнє насилля, чи сексуальне насилля над дітьми.

Систему тривоги нашого організму заклинює, спогади застрягають в нашій лімбічній системі, тому тригером, який запускає сигнал НЕБЕЗПЕКА може бути будь-що:

колір,

запах

звук

відчуття

Індикатори, які вказують на незагоєну травму:

депресія

частий плач

або навпаки повне емоційне оніміння

нічні кошмари

флешбеки

постійний стрес

хворобливі відчуття в тілі 

відчуття сорому чи провини

проблеми з сексуальним життям

соціальна ізоляція

реакція на тригери

Люди, які мають симптоми травми часто намагаються полегшити свій стан алкоголем чи іншими психоактивними речовинами, аби заблокувати свої спогади. 

Інколи намагаються завдати собі шкоду навмисно, 

або проявляється дисоціація від реальності. 

Індикатори травми можуть бути дуже специфічні, залежно від типу травми. Наприклад, це може проявлятися в проблемах з зубами, коли людина, яка пережила насильство, починає уникати відвідувати стоматолога. Або Стокгольмський синдром, коли жертва насилля об’єктивно слабша за насильника, і в неї виникає прив’язаність до кривдника. Або проблеми з пам’яттю, бо спогади змішані чи заблоковані. Травмована людина не відчуває себе такою, як була раніше. Може бути параноїдальною або боятися звичайних речей.

Кожен з нас дуже різний, ви ніколи не зможете вгадати, який наслідок може принести травма. Симптоми можуть змінюватися від дня до дня. Тому якщо ви помічаєте симптоми, які не зникають та повторюються, рекомендуємо вам звернутися до лікаря. 

Травмована психіка захищає людини від того, що сталося насправді. Як говорити з людиною, яка пережила травматичну подію?

Американські військові розробили техніку посттравматичного інтерв’ю

Спробуйте заземлити людину простими запитанням: чи хочете ви пити? принести вам склянку води? Такі питання допоможуть повернути людину до стану “тут і зараз”.

Не очікуйте, що людина вам логічно опише ситуацію та перебіг подій. Нехай людина опише лише те, що пам’ятає наразі.

Дізнайтесь, що людина фізично відчувала чи бачила. Будуючи розмову таким шляхом – від активації інстинктивної частини мозку до логічної частини мозку – можна отримати більше відповідей.

ВИСНОВКИ: 4 речі, які варто запам’ятати про травму

Травма – це реакція на режим виживання нашого мозку.

Повторюване насильство може привести до важчих посттравматичних симптомів.

У відповідь на травму люди можуть поводитися по різному і неочікувано. Не існує однакових реакцій.

Пам’ятайте, травма – це нормальна людська реакція на ненормальну подію.

1. **Бути поруч**: пам’ятайте, ми є головним джерелом підтримки для наших дітей. Тому відчуття нашої люблячої присутності – це найголовніший «термостат безпеки» для їхньої душі. Бути поруч – це про дотик і обійми, про співдіяльність і про казку разом – де б ми не були – у ліжку чи в бомбосховищі… Це про добрий погляд, це про уважність і любов… І теж про чутливість до того, коли дитина цього потребує, а коли вона хоче побути наодинці.

2. **Бути прикладом**: більшість способів давати собі раду з викликами передаються дітям через те, що вони дивляться і наслідують, як пораємося ми. Тож нам важливо бути свідомими цього. І ділитися, говорити з ними про те, що нам допомагає… І звісно це не означає, що ми маємо бути «ідеальним» прикладом – бо стійкість, це не про те, щоби ніколи не падати, а про те, щоби вставати знову і знову…

3. **Спілкуватися**: це так важливо для дітей, щоб ми допомагали їм розуміти, що відбувається і як нам вистояти у цій війні – на макро-рівні як народу, і на мікро-рівні як сім’ї. Це означає говорити з дітьми з повагою до їх внутрішньої мудрості, бажання і потреби розуміти. Це означає теж слухати, що говорять вони, і слухати те, про що вони мовчать… І відповідати – як можемо – бо не завжди ми знаємо відповіді і у цьому теж важливо бути чесними. Це не означає теж втішати дітей «псевдооптимістичними» сценаріями, бо ми свідомі, що дорога до Перемоги може бути довгою і на ній може бути багато болю і втрат. Але це означає передати їм віру, що з Правдою ми обов’язково і неминуче переможемо і наша країна буде вільною і щасливою!

4. **Задіювати**: ми не знаємо, наскільки довгими будуть ці випробування війни – але час життя безцінний – і ми маємо жити, що б не було – ми маємо Жити. І звісно, ми не можемо не слідкувати за новинами, але ми не потребуємо бути безперервно в новинах – треба зосередитися на корисній дії. Для дітей, звісно, ці дії дуже різні і залежать від того, де ви зараз: вдома, у бомбосховищі і т.д. – це і вчитися, і малювати, читати/слухати казки, гратися (у різні способи, і не лише в телефоні – є стільки стосункових ігор), допомагати по дому, молитися, робити добрі справи, займатися спортом і т.д. Корисна діяльність приносить добрий плід, вона зосереджує увагу і допомагає інтегрувати енергію стресу. І вона важлива не лише дітям, але й нам дорослим…

5. **Відновлюватися**: це випробування може бути тривале, а відтак брати чимало нашої енергії – а тому ми потребуватимемо часу на регулярне відновлення сил. І ми, і діти. А тому так важливо мати в режимі дня ті активності, які поповнюють сили – як заряджання телефону – коли стрес є більшим, заряджати треба частіше і мати додатковий «павербенк». Тож подбаймо, щоби у режимі дня дітей обов’язково були і сон, і добра їжа, і час на гру, на домашніх улюбленців, на рухову активність, і обов’язково щоденний дотик до чогось, що є Світлом (казки, історії, краса, сповнені світла люди і т.д.), і що нагадує їм у ці темні часи – що є Світло – правди, любові, мужності – і це Світло неминуче переможе, бо воно непереможне…

P.S. Дослідження кажуть, що діти, стикаючись з випробуваннями не обов’язково мають мати психологічні проблеми, а навпаки можуть демонструвати «посттравматичне зростання» – і це великою мірою залежатиме від підтримки дорослих. Вони можуть зростати у резилієнтності (психологічній стійкості), мудрості, вдячності, здатності будувати глибокі стосунки, знати, що у житті найголовніше… Тож нехай вони виростуть саме такими – наші діти!

​ 

Турбуємось про себе і намагаємось не починати роботу без ресурсу. 

Якщо нам не вистачить сил витримати погляд дитини, наповнений болем, її запитання, реакцію – це посилить її стан занепокоєння та безпорадності.

Наше завдання – створити безпечний простір, у якому б дитина відчула близькість – “я з тобою”.

Ідеться про простір із чітко структурованими правилами та межами контакту.

Якщо ви не маєте досвіду роботи з емоційним реагуванням на почуття та емоції, починати роботу можна буде лише у співпраці з психологом.

Цю роботу можна буде проводити лише після фази стабілізації – зміцнення та відчуття безпеки.

Не можна використовувати в іграх чи під час занять метафори, образи літаків тощо. Це може травмувати дітей, які були під обстрілами. У роботі спираємося на метафори та образи дому, землі, веселки, води.

Навіть образ неба зараз не даватиме дітям стійкості – для багатьох це джерело небезпеки. Будь ласка, зважайте на це, плануючи свої зустрічі з учнями.

Якщо в роботі плануєте створювати щось із частин, наприклад кубиків, пам’ятайте: якщо деталі руйнуватимуться, це може нагадувати дітям зруйнований будинок. Діти самі можуть обрати таку гру – тоді для них це буде помічне. 

До того ж будьте уважні до звуків, що використовуються в супроводі.

Не пропонуйте дітям жодних образів воєнної техніки. Приймається лише той варіант, коли вони самі хочуть намалювати, виліпити чи обговорити це.

Натомість працюйте над образами сили та стійкості й частіше просіть дитину намалювати, зобразити те, що є її силою.

Пам’ятайте, що ми проводимо зустрічі для того, щоби дати дітям стабільність у теперішній реальності, відволікати їх і розважати цікавими фактами, захопливими розповідями. Війну, танки, вибухи вони бачать у новинах. Вони чують про це від батьків, рідних і близьких.

Для дитини, яка пережила втрату, втратила близьких або будинок, абсолютно неприпустимі слова на кшталт “час лікує”, “у всьому є й хороший бік”, “подивися, який тут є хороший варіант для тебе”. Ці слова некоректні та неетичні.

Дітям важливо почути: “Те, що ти пережив – жахлива трагедія, це жахливо й так шкода, що тобі довелося через це пройти. Я захоплююсь твоїми мужністю та силою. Попри таке горе, ти справляєшся, як справжній герой. Я дуже хочу тебе обійняти та захистити”.

Якщо дитина починає говорити, що б вона не говорила, ми її слухаємо й не перебиваємо! Киваємо, підтримуємо й наприкінці робимо акцент на тому, що навіть слухати – це дуже важко. Далі можна сказати: “Але я бачу, який ти сильний і як ти справляєшся”. 

Проте не давайте порад, поки вас не попросили про це.